Відповідно до статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідності в Україні» від 21.03.1991 № 875-ХІІ (далі — Закон № 875) роботодавці, які використовують найману працю, зобов'язані створювати робочі місця для осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні, забезпечувати необхідні умови праці відповідно до індивідуальних програм реабілітації та надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування таких осіб.

Відповідно до статті 19 Закону № 875 для роботодавців установлено норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю. Якщо у роботодавця працює від 8 до 25 осіб, норматив становить одне робоче місце.

Таким чином, якщо на підприємстві працюють 9 чоловік, то має бути створено одне робоче місце для особи з інвалідністю.

Суд наголосив, що законодавство покладає на роботодавця не лише обов'язок створити робоче місце, а й вжити всіх передбачених законом заходів для його заповнення, зокрема повідомити державну службу зайнятості про наявність вакансії.

Суд зазначив, що порядок подання інформації про попит на робочу силу врегульований наказом Міністерства економіки України № 827-22 від 12 квітня 2022 року. Форма №3-ПН подається роботодавцем не пізніше трьох робочих днів з дати відкриття вакансії.

На думку суду, якщо роботодавець своєчасно подав форму №3-ПН, він виконав покладений на нього законом обов'язок щодо інформування державної служби зайнятості про наявність вакансії. У такому випадку він вважається таким, що вжив усіх залежних від нього заходів для виконання нормативу, а відсутність фактичного працевлаштування особи з інвалідністю з причин, які від нього не залежали, не є підставою для застосування адміністративно-господарських санкцій.

Підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно створило необхідні робочі місця, своєчасно та у повному обсязі повідомило компетентні органи про наявність вакансій, але фактичне працевлаштування не відбулося з причин, що не залежали від роботодавця, зокрема через відсутність кандидатів, відмову осіб з інвалідністю від працевлаштування або бездіяльність державних органів. Такий підхід викладений у постановах Верховного Суду від 7 лютого 2018 року у справі №811/693/17, від 6 березня 2018 року у справі №825/695/17, від 21 травня 2020 року у справі №520/3919/19 та від 3 серпня 2023 року у справі №120/4975/22.

Висновок. Якщо особи з інвалідністю не направлялися центром зайнятості на підприємство для працевлаштування або направлялися, але з різних причин відмовилися від працевлаштування, в цьому випадку вина роботодавця в непрацевлаштуванні інвалідів відсутня і немає підстав для застосування до нього адміністративно-господарських санкцій.