Виплата працівникові грошової компенсації за невикористані ним щорічні відпустки протягом семи років є грубим порушенням законодавства про працю.

Статтею 12 Конвенції Міжнародної організації праці № 132 про оплачувані відпустки (переглянутої в 1970 році), ратифікованої Україною відповідно до Закону України від 29 травня 2001 року № 2481-ІІІ, передбачено, що угоди про відмову від права на мінімальну щорічну оплачувану відпустку або про невикористання такої відпустки із заміною її компенсацією чи іншим чином, відповідно до національних умов, визнаються недійсними або забороняються.

Так, статтею 24 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі — Закон № 504) визначено, що грошова компенсація працівникам за всі невикористані ними дні щорічної відпустки виплачується лише у разі їхнього звільнення. Крім того, частиною п’ятою статті 11 Закону № 504 заборонено не надавати щорічні відпустки повної тривалості протягом двох років поспіль.

Водночас відповідно до частини четвертої статті 24 Закону № 504 за бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією.

До того ж тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не може бути меншою ніж 24 календарних дні.

Основною умовою для отримання грошової компенсації за частину відпустки, яка встановлена працівникові, є фактичне використання ним в обов’язковому порядку 24 календарних днів такої відпустки у відповідному робочому році.

Наприклад, якщо загальна тривалість щорічної відпустки працівника становить 31 календарний день (24 календарних днів — щорічна основна відпустка і 7 календарних днів — щорічна додаткова відпустка за ненормований робочий день), то, за умови фактичного використання 24 календарних днів за відповідний робочий рік, за 7 календарних днів невикористаної щорічної відпустки (31 – 24 = 7) за його бажанням може бути виплачена грошова компенсація.