Чи має право роботодавець вимагати обов’язкового проходження тестування на ВІЛ?
Випадки, коли роботодавець відмовляє в укладанні або подовженні трудового договору, направляє на обов’язкове тестування на ВІЛ під час працевлаштування або при переведенні на іншу роботу, запровадженні обов’язкового тестування на ВІЛ під час проходження первинного чи періодичних медичних оглядів тощо, є дискримінацією у сфері праці у зв’язку з ВІЛ.
ВІЛ-інфіковані працівники користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України, Кодексом законів про працю України (далі – КЗпП).
Статтею 21 КЗпП визначено, що будь-яка дискримінація у сфері праці залежно від стану здоров’я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД заборонена.
Стаття 22 КЗпП забороняє необґрунтовану відмову у прийнятті на роботу: не допускається відмова без будь-яких мотивів або з підстав, що не стосуються кваліфікації чи професійних якостей працівника, або з інших підстав, не передбачених законом. Будь-яке пряме або непряме обмеження трудових прав при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.
Відповідно до вказівок, наведених у Рекомендації МОП щодо ВІЛ та СНІДу 2010 р. (№ 200), тестування на ВІЛ має бути добровільним, анонімним і проводитися 1 раз на 6 місяців.
Отже, згідно з діючим в Україні законодавством роботодавець не має права вимагати від працівника обов’язкового проходження тестування на ВІЛ. А з метою запобігання поширенню ВІЛ-інфекції має вживати заходів щодо заохочення працівників до самостійного проходження тестування на ВІЛ, запроваджувати програму підтримки здоров’я працівників або мати форму окремих положень в колективних договорах/галузевих угодах чи реалізовувати окрему політику недискримінації у зв’язку з ВІЛ-статусом людини. Профілактичні дії на робочому місці допомагають знизити рівень стигматизації та створити сприятливе виробниче середовище.