Згідно з пп. 5 ст. 11 Закону № 2297-VI необхідність виконання обов’язку володільця персональних даних, має передбачатися законом. Тобто персональні дані мають використовуватися роботодавцем виключно з метою здійснення прав і виконання обов’язків у сфері трудових правовідносин: вести первинний облік працівників, забезпечувати додатковими гарантіями, надавати щорічні основні та додаткові відпустки на підставі підтвердних документів, тощо. Оскільки ці документи містять вже персональні дані і отримані на законній підставі (це право дає ст. 24 КЗпП), тому додатково роботодавцю для роботи з такими персональними даними працівників не потрібно отримувати згоду на їх обробку.

При реалізації права на працю обробку персональних даних здійснюють відповідно до КЗпП та інших нормативно-правових актів, трудового договору, а не на підставі окремої згоди на обробку персональних даних. Тому гарантоване законом право особи на працю не може залежати від надання особою згоди на обробку персональних даних, а особа не може бути примушена роботодавцем до надання такої згоди.

Але, відповідно до ч. 6 ст. 6 Закону № 2297-VI не допускається обробка даних про фізособу, які є конфіденційною інформацією, без його згоди. Виняток становлять лише випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. На думку Щербини Світлани, Дебет-Кредит, ця норма не зобов’язує роботодавця обов’язково брати письмову згоду фізособи на обробку персональних даних. Як вже зазначалося вище, відсутність згоди призведе до неможливості працевлаштування особи, а це є порушенням її права на працю.